Полум’я українського спорту, яке колись опалювало світові п’єдестали, нині ледь тліє, придушене імлою важких часів. Поки Парі Матч переглядає коефіцієнти на майбутні успіхи синьо-жовтих після відходу Іллі Ковтуна під хорватський прапор, всередині національної федерації гімнастики розгорається новий виток позиційної війни. Крах системи управління призвів до того, що статус «золотого» виду спорту тепер існує лише на папері, а в реальності дисципліну струшують внутрішні бунти. Роки апаратних інтриг і корупційні скандали витравили з атлетів залишки довіри до керівництва, як і лояльність до системи в цілому.
Кадрове піке
Січень 2026 року став точкою неповернення для чоловічої збірної, коли Ілля Ковтун, один з найтитулованіших атлетів сучасності, офіційно завершив процес зміни спортивного громадянства. Срібний призер Парижа-2024, чий потенціал дозволяв розраховувати на золото майбутніх Ігор, віддав перевагу стабільності в Хорватії безкінечним кабінетним війнам на батьківщині. Слідом за ним про перехід до складу збірної Німеччини заявив і Радомир Стельмах, фактично обезголовивши команду перед новим олімпійським циклом.
Основним каталізатором масового відтоку стали не тільки фінансові труднощі, але й затяжний конфлікт атлетів з віце-президентом федерації Стеллою Захаровою. Методи управління останньої лідери збірної відкрито називають деструктивними.
Розрив з федерацією і накопичені претензії
На початок лютого список втрат і внутрішніх протиріч української гімнастики виглядає як зведення з фронту спортивних інтриг:
- Ілля Ковтун. Офіційно отримав паспорт Хорватії, мотивуючи рішення відсутністю підтримки і токсичною атмосферою всередині національної команди.
- Радомир Стельмах. Перейшов до складу збірної Німеччини, ставши другим топ-атлетом, який покинув країну протягом одного календарного місяця.
- Геннадій Сартинський. Головний тренер, чиє відсторонення спровокувало бунт і бойкоти з боку Олега Верняєва та інших ветеранів помосту.
- Провал на Євро-2025. Єдина «бронза» Назара Чепурного на тлі 11-го командного місця закріпила статус найглибшої кризи в дисципліні.
Такий стан справ унеможливлює збереження конкурентоспроможності. Поки федерація шукає винних серед спортсменів, а тих, хто вирішив змінити громадянство, таврує зрадниками, вітчизняні таланти знаходять визнання і ресурси під чужими прапорами.
Символічна зарплата проти міністерських окладів
Стела Захарова в своїх недавніх заявах спробувала змістити акцент на державу, вказавши на мізерні олімпійські стипендії в 300 доларів, які нібито і змушують чемпіонів дивитися на Захід. Однак самі гімнасти підкреслюють, що корінь зла криється в розподілі тих небагатьох коштів, які доходять до тренувальних баз. Поки чиновники скаржаться на брак бюджету, провідні зали залишаються без сучасного обладнання, а підготовка до стартів світового рівня лягає на плечі самих атлетів і їхніх особистих тренерів. При цьому сама Захарова не поспішає згадувати, що лише офіційно її річна заробітна плата досягає 900 000 тис. грн. Це не кажучи про наявність у деклараціях елітних автомобілів, квартири в Києві на 100+ кв. м і земельних ділянок в області.
