З художниками Павлом і Данилом Ковачами ми знайомі понад десять років. Саме через них колись відкривала для себе ужгородські самоорганізовані простори та львівські ініціативи: галерею «Коридор», майстерню-музей Павла Бедзіра та Павла Павловича Ковача старшого, резиденцію «Вибачте, номерів немає» Петра Ряски, колектив «Відкрита група», львівські локації «Детенпула», «Єфремова 26», а також проєкт «ІО імовірність» на Джерельній. Цей перелік можна продовжувати без кінця.
Остання наша зустріч наживо сталася ще до повномасштабного вторгнення – на квартирній виставці, яку Данило влаштував на свій день народження в Чернівцях. Пам’ятаю, як брати співали закарпатський, тяглий і майже ритуальний варіант «Многая літ», і як у цей момент гостро відчувся феномен сиблінгів – кардинально різних і водночас невідворотно схожих.
Відтоді обидва стали батьками. Життя розвело їх по різні боки фронтиру: Данило опинився у Відні, Павло служить у ЗСУ і нещодавно повернувся зі Сходу, де займався евакуацією загиблих. Втім вони не припинили мистецької практики і в межах програми «Розсіяне засіяне» працюють над спільною роботою. Ми зустрілися в зумі: Павло – у формі, між службовими завданнями, з попередженням, що може будь-якої миті зникнути з ефіру; у Данила на тлі – рівна яскрава заливка, впізнавана з його живопису.
Текст: Марія Агісян
Про спільний проєкт і досвід участі у «Розсіяному засіяному»
Павло: «Для мене це участь ситуативна і спонтанна – часу бракує катастрофічно. Ще місяць тому був у Донецькій області, зараз тимчасово у Львові. Але ми вирішили спробувати. Програма виявилась важливою насамперед психологічно – можливість проговорити складні теми, почути опозиційні позиції. На загальних дискусіях був рідко, зате ми з Данею постійно вели діалог про спільну роботу, яка з концепту переходить у матеріальну фазу».
Данило: «Проєкт фокусується на досвіді Павла як військового. Ще до повномасштабної я працював з гумовими килимками як редимейдами – походження предмета ставало частиною висловлювання. Тепер килимок для мене – емблема біженства. На нього накладаються фото і відео з польового досвіду Павла. Ми ще в заявці писали: історія двох братів – біженця і військового – звучить майже як дешевий сценарій, але це наша реальність».
Чи мали до цього спільні роботи
Данило: «Ситуативно долучався до «Відкритої групи», але з Павлом удвох раніше не робили спільних проєктів. Тепер наша братська розмова перемістилася в мистецьке поле».
Як підтримується діалог за різниці досвідів
Павло: «Працюю паралельно над кількома лініями – індивідуально, з «Відкритою групою», з Данею. Це допомагає не втрачати зв’язок із цивільним світом – не перетворюватися лише на військовослужбовця. Моя служба у ЦВС – цивільно-військовому співробітництві – якраз про комунікацію з цивільними. Я – місток між фронтом і тилом. Зовнішні контакти природно порідшали, щось перейшло на рівень «як ти?» – «тримайся», але нічого навмисне не «відрубував». У моєму колі від початку не було людей, які заперечували контекст війни з 2014 року – такі давно відсіялися. І так само я не маю категоричних судів – хто виїхав, хто лишився, хто в ЗСУ, хто ухилився. Маю свою позицію, але не радикальну».
Про почуття провини і брак комунікації
Павло: «Почуття провини – підступне. Воно з’їдає зсередини, паралізує і не веде до дії. Хоча з-за кордону можна допомагати дуже конкретно. Погано, коли людина виїхала і демонстративно байдуже – це ранить відчуття справедливості, яке у військових особливо загострене. Коли ти на позиціях і тебе прикривають побратими та посестри, боляче бачити байдужість чи «полювання на винних» у тилу. Війна гуртує, тил часто розпорошує. Вихід – давати голос тим, хто виїхав: тексти, ініціативи, видимість. Інакше прірва росте».
Данило: «Ми з дружиною – вона тоді була вагітна – опинилися за кордоном за день до повномасштабного. З собою – лише невеликі наплічники. Колекціонерка запросила нас до Відня і надала прихисток. Війна для мене тепер проходить через екран, зв’язки з близькими і стрічки новин. Цей «присутньо-відсутній» стан ми також артикулюємо в роботі. У Відні існує внутрішня видимість у спільноті мігрантів, але загального майданчика репрезентації для «наших» тут немає. Саме тому «Розсіяне засіяне» важливе – воно конструює комунікацію».
Чи змінилась оптика у творчості
Павло: «На мене завжди впливало оточення. Коли воно кардинально змінилося, це прямо позначилось на практиці. Працюю з артефактами Донеччини й тими, які формую тепер. І тут головне – не впасти в плакатність, не з’їхати в журналістський фактаж. Матеріал болючий, емоційний, але треба знаходити паузу, щоб робота звучала багатоточково, а не з однієї позиції».
Данило: «Після переїзду практично всі мої проєкти – про міграцію і досвід біженства. І на додачу – спроба говорити про Україну так, щоб це зчитувалося і в новому середовищі».
Про самоорганізацію і спільноти
Павло: «Ще у 2016-му «Відкрита група» робила кураторський проєкт «Ступінь залежності» про те, як мистецькі спільноти збираються і як доходять консенсусу. Ми багато міркували про Майдан як про модель самоорганізації. Цей досвід став у пригоді в 2022 році: інституції й ініціативи дуже по-українськи «склалися у Вольтрона» – хтось возив, хтось годував, хтось давав прихисток. Здатність працювати в умовах хаосу і видавати результат – також про мистецький менеджмент: нові задачі потребують нових підходів».
Що принесе повернення – з фронту і з міграції
Павло: «Прогнозувати рано, але уявімо: хтось повернеться з-за кордону з потужним досвідом – не лише інституційною освітою, а й мовами, колами, навичками. Це додасть сил будь-якій сфері – від культури до економіки. Про військових теж багато міфів. Часом кажуть: повернуться і «наведуть порядки». Не варто на це перекладати відповідальність – більшість буде страшенно виснажена і потребуватиме відпочинку. Хтось піде в політику і спекулюватиме статусом – це виклик, з яким доведеться розбиратись завчасно, розуміючи, що військо дуже різне».
Відень, українська бульбашка і вихід із неї
Данило: «Українська спільнота у Відні частково живе у власній бульбашці. Альтернатива – дія. Для мене це логічне продовження ужгородського досвіду: батько, Павло Павлович, у 2000-х співзаснував «Коридор» як альтернативний майданчик взаємодії, у Львові з’явилась «Детенпула». Тепер у Відні мігранти реєструють ГО, шукають фінансування, запускають проєкти. Я співпрацюю з «Офісом Україна», нещодавно робив публічний спіч про зміни в українському живописі після 24 лютого. І так, європейська аудиторія часто втомлена від теми України – тут знову повертаємось до важливості діалогу всередині нашої спільноти».
Чому Ужгород «тягне» спільноти
Павло: «У «Ступені залежності» ми питали – навколо чого збирається спільнота: місця, ідеї чи лідера; вона відкрита чи закрита. На прикладі Ужгорода, здається, спрацювало поєднання всього. «Вибачте, номерів немає» Петра Ряски зібрала навколо себе живу мережу; «Коридор» став точкою притягання; близькість кордонів і гір дала комунікації з угорськими та словацькими сценами. Навіть «периферійність» радянських часів зіграла позитивно – «центр» діставався сюди слабше. Освітній осередок – від коледжу до академії – був майданчиком руху, часто поза програмою. І так – є спадкоємність від Ерделі і Бокшая до «Поптрансу», «Шипоту», «Відкритої групи». Але це вже питання до істориків мистецтва – наскільки ми не романтизуємо континуальність».
Про баланс між документальністю і висловлюванням
Павло: «Коли маєш справу з війною, легко з’їхати в чистий фактаж. Наші спроби – знайти тон, у якому реальний досвід не перетворюється на плакат, а надає глядачеві більше ніж одну оптику. Тому спільна робота з Данею – це і про матеріал з передової, і про повсякденні «редимейди» міграції, які стають носіями пам’яті».
Данило: «А ще – про дію. Звідси важливо не лише говорити, а й робити – від маленьких жестів, як розіграші картин на донат, до довгострокових ініціатив. Коли вдається вийти з відчуття зв’язаних рук, з’являється простір для співпраці».
Історія двох братів – біженця і військового – справді могла б виглядати як «дешевий сценарій». Але в розмові, у спільній роботі і в тій делікатній паузі між документальністю та мистецьким висловом вона набуває іншої ваги – як спосіб тримати з’єднання між світами, що розійшлися, і знайти мову для досвіду, який інакше не вимовляється.
