Михайло Філоненко – військовослужбовець окремого полку безпілотних систем «Ахіллес». Йому 28, народився в Сумах, виріс у Харкові, до повномасштабної війни працював ландшафтним дизайнером. З перших днів вторгнення прагнув на фронт: пробував до тероборони, але без бойового досвіду не взяли, тож Михайло волонтерив на Північній Салтівці, допомагаючи людям під обстрілами. У 2023 році долучився до саперних проєктів у межах програм ЮНЕСКО, а вже 2024-го став бійцем «Ахіллеса», де працював техніком безпілотних систем і інструктором.
26 вересня 2024 року під час виконання завдання на Куп’янському напрямку російський FPV-дрон смертельно травмував позицію, де перебував Михайло. Боєць втратив кисті обох рук і праве око, зазнав численних опіків та поранень обличчя й ноги. Після стабілізації його евакуювали до Харкова, далі – до Києва. Позаду – понад два десятки складних операцій, попереду – реабілітація, протезування та навчання ходити без апарата Ілізарова. Попри все, у лікарні Філоненко почав писати – надиктовував тексти матері, а згодом запустив YouTube-канал із власними аудіокнижками.
«Коли ти отримав зір повторно, ти дивишся на цей замилений світ інакше. Він наче яскравіший, хоч і розмитий. Хочеться не похоронів, а весіль та зустрічей із близькими».
Як працює «Ахіллес» і чому Михайло обрав техніка
У підрозділі, куди він прийшов, на той час було близько 193 військових – «рота, що розширюється». Михайло цінував відсутність зайвої бюрократії й можливість вибору спеціальності: хто хотів – ставав пілотом, інші – техніками. Він обрав технічний напрям, бо це «інженерія в полі»: збирання дронів, підготовка боєкомплектів, контроль безпеки, виїзди на позиції, швидкий ремонт, підсилення маскування та зв’язку. На полігоні охоче літав, тренувався, а в підрозділі з часом ще й навчав новачків.
Працював переважно на харківських напрямках: Глибоке, ділянки вздовж Білгородського шосе, Золочівський район, згодом Вовчанськ. Влітку підрозділ перекинули на Куп’янщину – там, за словами бійця, російські штурми йшли частіше й зухваліше. За операції на Харківщині Михайло отримав відзнаку «За військову службу Україні» – з-поміж місій запам’ятався триденний безперервний виїзд, коли група працювала майже без сну, під спекою та постійною загрозою вогню.
День поранення і шлях до порятунку
26 вересня, близько 9 ранку, ворог різко активізувався. За оцінкою підрозділу, одночасно рухалися чотири танки та десятки одиниць техніки з піхотою – йшлося про сотні окупантів. Михайло із стажером винесли дрон, щоб швидше працювати: один готує «пташку», другий веде трансляцію на рацію. Наступної миті – удар ворожого FPV. Стажеру перебило сухожилля і поранило око та коліно, Михайло дістав тяжкі травми обличчя, руки і ноги. Він лишався при свідомості, побратими наклали шість турнікетів і передали до медеваку, який саме чергував поблизу – це врятувало життя. Далі були стабпункт у Куп’янську, Харків, Київ і довгі тижні операцій.
Найкритичніші ризики – втрата крові, ураження ока та загроза ампутації ноги. У Києві медики зберегли ліву ногу, багато працювали над лівим оком – після заміни кришталика зір повернувся частково: картинка подекуди розмита, але функціональна. Праве око – втрачено. Загалом бойець переніс понад 25 операцій під наркозом, потім розпочався реабілітаційний шлях.
Реабілітація: Київ – Львів – Ужгород – Superhumans
Паралельно з лікуванням у столиці почалася фізична реабілітація – треба було «розірвати» скутих безрухом тканин, відновлювати рух у коліні та гомілці. Далі – переїзд до Ужгорода, де провели операції на носі та вусі, покращили дихання і слух, оновили кісткові структури, а також – курс у Львові. Наступний великий етап Михайло планує пройти в Superhumans: реабілітація ноги після зняття апарата Ілізарова, протезування лівої руки, хірургія для відновлення рухливості вказівного пальця.
Поки що вертикалізація обмежена: дозволені короткі «підскоки» з опорою, але лікарі наполягають – серцево-судинне навантаження має бути симетричним, стояти треба на двох ногах. Крок за кроком боєць до цього йде.
«Я з тієї когорти фаталістів: приймаєш, що не зміниш, і робиш усе, що можеш. Так, рук уже не буде. Та життя не закінчилося».
Про безбар’єрність і ставлення до військових
За дев’ять місяців лікування Михайло бачив небагато міст, але робить важливі спостереження. У парках Києва та Ужгорода йому було зручно, на львівській бруківці – складніше, та основна проблема, на його думку, – слабка інфраструктура для людей із порушеннями зору. Тактильні смуги часто короткі, нелогічні або укладені поверх бруківки. На вокзалах і в лікарнях ситуація краща: є пандуси, поручні, зони для колісних крісел.
Ставлення до людей із ампутаціями Михайло відчував переважно з повагою. Каже: прийняття військових у суспільстві помітно виросло, але шлях ще довгий. Допомога, за його словами, не завжди про гроші – іноді достатньо просто бути поруч, говорити, жартувати, слухати. Психологічна підтримка – критично важлива, і культура «лікувати голову» в Україні лише формується.
«Я почав диктувати тексти мамі». Як народився канал із аудіокнижками
Перші спроби письма були ще до війни: поезія, короткі історії у стилі Андерсена, «казки для дорослих». У лікарні з’явився час і сенс писати системно. Через відсутність рук тексти надиктовував матері, згодом друзі допомогли запустити YouTube-канал «Михайло Філоненко. Аудіокниги українською», де тепер регулярно виходять твори – від магічного реалізму і міфопоетики до дарк-фентезі та сатиралітератури.
Серед важливих книжок – «29 днів життя» про журналіста-некрологіста, який мандрує «островами-катастрофами» і переглядає ціну власних рішень; «Я згадую тебе мовчки» – історія піаніста Наєма, який втратив кисті й вчиться «звучати» по-новому; «Межа між» із жіночою головною героїнею – про вибір, пам’ять і право на іншу версію себе. Є й фольклорна лінія – переосмислення українських міфів і легенд. У жовтні, каже автор, планує серію пригодницьких текстів із сильною фольклорною опорою.
«Книжки для мене – спосіб прожити більше життів, ніж тобі дано. Я пишу про пам’ять та ідентичність. Навіть коли здається, що світ байдуже крутиться без тебе, у тебе лишається право звучати».
«Океан у пустелі» і досвід другого зору
Назва однієї з книжок виросла з реальних відчуттів після поранення. Коли праве око втратили, а ліве повертало зір поступово, Михайло часто бачив у напівсні «океан»: хвилі, піну, кам’яні урвища. Ця образність стала опорою – як нагадування, що навіть у найсухішій пустелі є десь свій океан і шлях до нього, хай він і довгий.
Попри ампутації, Михайло описує феномен «присутності» рук – не фантомний біль, а відчуття, ніби кінцівки є: м’язи реагують, мозок пам’ятає. Так само мозок «зводить» кілька фаз зору в єдину картинку – тому світ ніби розмитий, але детальний. Цей досвід став поетичною метафорою його реабілітації.
Видання, гранти і плани
Мета – паперові книжки. Першу збірку «Скляне коріння» Михайло надрукував невеликим коштом для лікарів, друзів і побратимів. Нині подається на гранти, пише у видавництва, веде перемовини про тексти обсягом 50–80 тисяч знаків. Хотів би видати наклад «Океану в пустелі» й частину книг передати бібліотекам, реабілітаційним центрам та підрозділам як волонтерську підтримку.
Паралельно – медицина. Через півтора місяця планує зняти апарат Ілізарова, пройти ще кілька операцій на вухах і долучитися до повного курсу протезування руки в Superhumans. Далі – повернути собі ходу, витривалість і ритм життя без лікарняних графіків.
«Шукати свій голос і не опускати рук»
Михайло не приховує: були тижні темряви, коли не бачив, не чув і не відчував смаків – депресія здавалася неминучою. Тримали відповідальність перед іншими пораненими, раціональний підхід і близькі люди. Він радить кожному, хто переживає власну «ніч», шукати психолога, друга або співрозмовника, з яким можна говорити відверто – і якнайшвидше. Бо інколи достатньо, щоб тебе почули.
«У кожного є своя самотність. Та поки шукаєш – двері не зачинені. Знайди спосіб звучати. Не зупиняйся».
Мрії і найпростіші бажання
Головне – «стати на ноги» у прямому сенсі, завершити лікування, пройти протезування і повернутися до життя без лікарняних палат. Хочеться писати системно, зустрічатися з побратимами у Харкові, бачити друзів, і – як каже Михайло – «щоб у календарі було більше весіль, ніж похоронів». Бо що довше живеш у темряві, то яскравішим здається світ, коли світло нарешті повертається.
«Я хочу мирного життя і книжок, які комусь допоможуть. Якщо хоча б одна людина знайде в них свою відповідь – значить, я звучав не дарма».
