Понад три десятки разів ужгородці збиралися на спільні прибирання старого цвинтаря на вулиці Капушанській. Толока, що стартувала 31 березня 2025 року з ініціативи кількох небайдужих містян, відтоді кожної суботи виносить гори сміття, розчищає хащі та повертає видимість давнім похованням. Мета волонтерів не лише навести лад, а й привернути увагу до майбутньої долі некрополя, розповіла Суспільному історикиня архітектури, дослідниця та активістка, співзасновниця ініціативи «Uzhhorod Modernism» Ліна Дегтярьова.
Старе міське кладовище на Капушанській існувало щонайменше з середини XIX століття. «На мапі 1863 року його вже позначено. Це був міський цвинтар під опікою магістрату. Тут у різні періоди ховали і людей, що померли у лікарні, і звичайних містян», – каже Ліна Дегтярьова.
На некрополі спочивають представники різних станів – від ремісників і підприємців до заможних ужгородців. «У чехословацький період тут бачимо поховання власників бізнесів. Також відомо про поховання січових стрільців – є два пам’ятні хрести. Тут спочивають і жертви репресій КДБ, зокрема отець Даниїл Бачинський. Це означає, що поруч могли ховати й інших людей, закатованих у НКВД», – додає дослідниця.
За словами Ліни Дегтярьової, останні масові поховання на цьому цвинтарі датуються 60-ми роками XX століття. «Бачимо багато надгробків тих років, і чимало могил досі доглянуті. Це не цвинтар-привид – нащадки опікуються спадщиною», – наголошує вона.
Ініціатива має сторінку у Facebook «Цвинтар на Капушанській», де повідомляють час наступної толоки й збирають сімейні історії. «Хочемо усвідомлено збирати спогади тих, хто пам’ятає похованих. Люди пишуть у коментарях і приватно, дякують, що ми повертаємо пам’ять місцю. Для нас це безцінно», – каже Дегтярьова.
Частина надгробків має мистецьку цінність. «Є справжні твори скульптури та ковальського мистецтва. Збереглися фрагменти старих металевих огорож початку XX століття до кінця 30-х, з клеймами відомого в Ужгороді заводу Людвіга Козара. На жаль, чимало металу розікрали вандали», – розповідає дослідниця.
Скульптор Василь Роман регулярно долучається до робіт. «Якщо пройтися алеями, це просто скансен. Міг би бути чудовий музей під відкритим небом, бо колекції творів того часу в місті вже майже немає. Кальварія стільки не зберегла. Це унікальне місце, де потрібно працювати й берегти», – пояснює митець.
За його словами, більшості пам’ятників близько ста років. «Старіших навряд чи знайдемо. Це наше багатство. Як скульптор бачу майстерність і смак індивідуальних замовлень. Сьогодні це часто конвеєр, а тоді – ручна робота», – додає Василь Роман.
Його син, реставратор Ужгородського замку Ян-Павло Роман, спершу допомагав із прибиранням, а згодом узявся повертати повалені пам’ятники на місця. «Ми вміємо працювати з каменем і реставрацією. Для підняття надгробків зробили спеціальну конструкцію. Так крок за кроком ставимо все, що можна», – каже він.
Роботи багато – щонайменше два десятки надгробків потребують першочергового встановлення. «Є й простіші плити, які теж заслуговують повернення. А от такий, як цей мармуровий – унікальний. Для 30-х років у нашому регіоні це велика рідкість», – пояснює реставратор.
До толок долучається і містянка Христина, за фахом історикиня. «Прийшла за запрошенням подруги й залишилася. Хочеться бути суспільно корисною. Перше – щоб тут не звели багатоповерхівку. Будувати на кістках – страшно. В ідеалі мрію, аби це місце стало, як львівський Личаків, але реалістично – хоча б зберегти й упорядкувати як парк. Це мультикультурний некрополь, який треба залишити майбутнім поколінням», – каже вона.
Співорганізаторка волонтерської ініціативи Євгенія Мучичка живе поруч і давно помічала занедбаність. «Вхід фактично перетворився на смітник – приватні бізнеси чи мешканці зносили відходи. Спершу думали звернутися до греко-католицької єпархії, але з’ясувалося, що 2019 року, за клопотанням покійного єпископа Мілана Шашіка, цвинтар повернули на баланс комунального підприємства. Тоді подала звернення через Open City – прибрали сміття при вході, трохи прокосили доріжки. Але ситуація кардинально не змінилася», – розповідає Євгенія.
Натхнення жінка черпала з прикладів Європи. «Подивіться на старе кладовище в Познані – не діюче, але впорядковане, з екскурсіями. Там немає суцільних бетонних доріжок, як у наших планах реконструкції – природний ландшафт, акуратні стежки, трава, дерева і доглянуті могили. Так і ми повірили, що Капушанська може виглядати гідно», – каже вона.
Інформаційні дописи у Facebook зібрали ядро однодумців. «Радію, що все не зупинилося на одному прибиранні. Маємо мету й рухаємося до неї. Насамперед хочемо, щоб громада усвідомила цінність цього місця», – підкреслює Євгенія Мучичка.
За словами організаторів, комунальне підприємство «Ужгородський комбінат комунальних підприємств» раз на місяць вивозить сміття. «У вихідні працювати з нами їм складно – брак персоналу та інші обмеження. Ми погоджуємо ділянки для розчистки, просимо допомогти з обрізкою дерев, бо не все під силу волонтерам», – пояснює Євгенія.
У міськраді визнають проблеми. «Кладовище в не найкращому санітарному стані – його обжили безхатченки та асоціальні групи. Активісти щотижня проводять толоки, а вивезення зібраного виконує комбінат, інколи допомагає товариство “АВЕ Ужгород”», – розповіла начальниця відділу благоустрою департаменту міської інфраструктури Ужгородської міськради Олександра Турянчик.
Комунальники відповідають за загальну територію, але не за догляд конкретних могил – це обов’язок родин. «Нині бюджетні асигнування покривають переважно вивезення сміття та часткові покоси. Повноцінні роботи проводять на окремих кладовищах – Пагорб Слави, Кальварія, Барвінок, а також на входах Доманинської, Горянської та Дравецької», – додала посадовиця.
Наступний етап, кажуть реставратори, – консервація й відновлення надгробків. «Але насамперед треба захистити територію від вандалізму. Більшість пам’ятників впали не від часу чи стихії, а через людський фактор. Коли будемо впевнені в безпеці, тоді можна системно реставрувати», – підкреслює Ян-Павло Роман.
Попри культурну цінність, офіційного охоронного статусу цвинтар не має. «Місцева влада поки не бачить у ньому історичної ваги. Це потребує пояснювати знову і знову. А тут поховані важливі постаті, є мистецькі пам’ятки», – наголошує Ліна Дегтярьова.
У листопаді 2022-го в Ужгороді провели громадські слухання щодо перетворення кладовища на меморіальний парк – оголосили намір, подальші кроки мали включати проєктування та пошук фінансування. Представили ескізний концепт. Саме ця ідея, за словами Ліни Дегтярьової, стала тригером активності. «Проєкт був нечутливим до ландшафту й поховань – фактично заперечував існуючі стежки, сформовані людськими маршрутами, та не враховував цінні дерева. Тож ми вирішили діяти», – каже вона.
Нині, за інформацією міськради, розвиток концепції призупинено – коштів у воєнний час на такі об’єкти не виділяють. Після слухань оголосили збір інформації від родин похованих, але звернулися лише кілька десятків людей. Водночас комунальники провели інвентаризацію понад тисячі надмогильних споруд – решта даних потребує дослідження.
Попереду, на думку учасників ініціативи, два сценарії. «Ідеальний – місто визнає культурну цінність місця, вступає в діалог, спільно формує стратегію збереження. Реалістичний – громадськість продовжує робити видимими поховання, розчищати хащі, і з часом знайдуться управлінці, які зрозуміють значення цієї спадщини. Багато хто пише нам: якщо ми й це втратимо, Ужгорода такого вже не буде. Тож ми відкриваємо цвинтар заново – буквально вивільняємо могили з-під шарів плюща, аби визначити, що й як зберігати», – підсумовує Ліна Дегтярьова.
