Росія стрімко втрачає атрибути великої держави, перетворюючись на другорядного гравця, який змушений лише підлаштовуватися під обставини. Ресурси президента РФ Володимира Путіна виснажуються через війну в Україні, конфлікти навколо Ірану та критичну залежність від Пекіна, що позбавляє Москву ключових важелів впливу на світовій арені.
Про це повідомляє Newsweek, аналізуючи поточну роль Кремля у міжнародних процесах.
Під час останнього загострення навколо Ірану відсутність російського впливу була надто очевидною. Путін з’являвся в інформаційному просторі лише епізодично, не відіграючи жодної помітної ролі у врегулюванні кризи. Це різко контрастує з амбітними заявами кремлівських функціонерів і демонструє реальний рівень впливу РФ, який суттєво знизився за останні роки.
Перехід Росії до статусу держави другого ешелону
Ситуація на Близькому Сході підтверджує: попри гучну пропаганду, Росія стала державою другого ешелону. Сьогодні вона радше реагує на події, ніж формує їх.
Хоча Кремль намагається видавати себе за один із центрів сили в багатополярному світі, зокрема в межах БРІКС, іранська криза довела зворотне. Росія все ще може становити загрозу, проте вона дедалі частіше опиняється осторонь там, де ухвалюються стратегічні глобальні рішення.
Ресурсне виснаження та економічні виклики Москви
«Більшість військових ресурсів Москви задіяна в Україні», – зазначають аналітики Центру Карнегі «Росія – Євразія».
Країна-агресорка стикається з серйозними економічними труднощами через затяжний і надзвичайно дорогий військовий конфлікт. Його наслідки російське суспільство відчуватиме ще впродовж тривалого часу.
Інститут досліджень безпеки ЄС описує відносини Москви та Пекіна як глибоко нерівноправні. У цій парі Китай має значно більше простору для маневру, тоді як Росія виступає в ролі слабшого та залежного партнера.
Цікавим є порівняння: союзники по НАТО можуть дозволити собі не погодитися зі США, як це було у випадку з Іраном, що викликало роздратування Дональда Трампа. Натомість спроможність Росії відмовити Китаю залишається під великим питанням.
Тим часом енергетичний вплив Москви на Європу руйнується. За даними Єврокомісії, частка російського газу в імпорті ЄС впала з 45% на початку повномасштабного вторгнення до 12% у 2025 році. Юридичне рішення про повну відмову від залишків імпорту фактично знищує головний інструмент тиску Кремля на європейські країни.
Загалом картина невтішна для Путіна: Росія загрузла у війні, втратила енергетичні ринки та перебуває у підпорядкованому стані щодо КНР.
Втрата Росією ролі дипломатичного посередника
Показовим моментом іранської кризи стало те, що ключовим посередником у досягненні припинення вогню став Пакистан. Саме Ісламабад зараз координує наступні етапи переговорного процесу.
Росія виявилася фактично непотрібною в цьому дипломатичному треку, хоча Іран залишається її останнім значущим союзником на Близькому Сході. Москва не змогла запропонувати дієвих механізмів вирішення проблем свого партнера.
Замість незамінного модератора Кремль тепер нагадує стороннього спостерігача. Йому катастрофічно бракує авторитету та довіри для виконання функцій кризового менеджера. Навіть у критичний момент РФ не надала Ірану реальної відчутної підтримки.
Білий дім досить прохолодно відреагував на чутки про передачу Росією розвідданих Тегерану для атак на американські цілі. Вашингтон не надав цій інформації великої ваги, що лише підкреслює сприйняття Росії як другорядного чинника.
Стратегічне партнерство, підписане між РФ та Іраном у січні 2025 року, не стало повноцінним оборонним альянсом. Це свідчить про брак ресурсів у обох сторін для надання взаємних гарантій безпеки.
Союз Москви та Тегерана має чіткі межі. Вони неспроможні впливати на події поза межами своїх безпосередніх зон конфлікту, що є визначальною ознакою втрати статусу великих держав.
Росія як пасивний отримувач економічних вигод
Єдиний успіх Кремля у цій ситуації має не політичне, а випадкове економічне підґрунтя. У Раді з міжнародних відносин зауважують, що РФ стала бенефіціаром війни на Близькому Сході, а в Chatham House це називають «економічним подарунком для Путіна».
Проте ці прибутки не є ознакою сили чи впливовості російського керівництва.
Надходження до бюджету зросли лише завдяки стрибку цін на нафту через нестабільність та рішенню Вашингтона тимчасово пом’якшити санкційний режим. Москва не керувала цим конфліктом, а просто скористалася ситуацією.
До цього моменту російський бюджет страждав від дефіциту. За інформацією Reuters, нафтові податкові доходи у квітні могли зрости до 9 млрд дол. Це полегшило фінансовий стан Кремля, але не повернуло йому глобальне домінування. Випадковий прибуток не є реальним важелем сили.
Держава, чий добробут залежить від рішень Вашингтона щодо санкцій, не може вважатися суб’єктом, який визначає світовий порядок. Завтра кон’юнктура може змінитися не на користь Москви.
Поглиблення стратегічної залежності від Китаю
Можливості Росії для маневру у відносинах з Пекіном продовжують стрімко скорочуватися. Експерти вказують на «асиметричну стратегічну гнучкість» Китаю, яка створює величезний розрив у залежності між країнами.
КНР може дозволити собі змінити курс, якщо витрати стануть надто високими. У Росії такого вибору немає: вона критично залежить від китайських технологій, товарів та ринку збуту підсанкційної нафти, яка фінансує війну.
Це реальна ієрархія, де Москва займає обмежену роль, а не позицію рівноправного союзника в «антизахідній осі».
Залежність РФ стане ще очевиднішою під час травневого візиту Дональда Трампа до Китаю. Пріоритетом для Пекіна залишається стабілізація відносин зі США, а не підтримка амбіцій Кремля.
Для Китаю управління відносинами з Вашингтоном – через питання Тайваню та світової торгівлі – набагато важливіше за партнерство з Росією.
Москва опинилася в ситуації, де її зовнішня політика значною мірою детермінована рішеннями Китаю. Це не позиція лідера світового ладу.
Наявний інструментарій тактики «спойлера»
Попри ослаблення, Путін досі має певні карти, здатні створювати проблеми для Заходу. Росія продовжує використовувати гібридні методи тиску на НАТО, серед яких:
- масштабні кібератаки та політичне втручання;
- використання економічних важелів;
- агресивна риторика та ядерний шантаж.
Також Кремль може посилювати наступ в Україні, застосовуючи новітні озброєння типу «Орешнік», щоб вийти з дипломатичного глухого кута.
Крім того, існує варіант прихованої підтримки Ірану для підвищення ціни дій США, хоча це може перекреслити шанси на переговори з адміністрацією Трампа щодо санкцій.
Такі дії свідчать про роль «спойлера» – гравця, який може дестабілізувати систему, але не здатний її очолити чи запропонувати власні правила гри.
Згасання здатності Москви диктувати умови
Іранська криза стала моментом істини, оголивши процеси, які Росія намагалася приховати за пропагандою.
Кремль ще може залякувати, затягувати час та отримувати ситуативні вигоди. Проте його потенціал нав’язувати власну волю світу невпинно зменшується.
Сьогоднішня Росія – це країна з армією, скутою в Україні, бюджетом, залежним від світових цін на нафту, та зовнішньою політикою, що перебуває у фарватері інтересів Пекіна. Вона стрімко втрачає позиції на ринку Європи.
У Путіна залишаються певні інструменти, але це позиція слабкого гравця. Йому доводиться дедалі більше блефувати, оскільки реальна можливість диктувати правила гри вислизає з його рук.
